Браїлів на перехрестях століть

   

               Браїлів! Не одне століття

                                           Пройшов ти мужньо крізь віки.

                                                                                          О. Поповська

                                                                                                            

        На Поділлі, в урочищі річки Рів, розмістилось затишне містечко Браїлів. За віруванням наших предків, вода в злитті двох рік цілюща. Тому таке місце заселялося в першу чергу. Місцевість ця була багата на рибу, звірину, неполоханих птахів, диких бджіл.

Час не вберіг імені першого поселенця в кутку, який утворювали дві річки. Може, це був майстер браїв, які користувались попитом… Запиваючи бринзу брагою, ділився нею з вузькою річкою. Води річечки розносили пахощі напою, тому назвали її Брагою…

У ширшій частині річка з двох боків оточила гранітну скелю, кутом розрізала лісові хащі, і назвали її Ровом. А захищене природою поселення – Брагіровом.

Сталося це задовго до тих письмових загадок про наше місто, які датуються 1440 роком. Учні місцевої школи з учителем  історії С. Паламарем робили розкопки в околицях і знайшли сліди стійбищ, кремнієві ножі, стріли, статуетки. Води річок вимили грецькі і римські монети.

Центр Браїлова розміщений на горбі, який ховає багато таємниць. Є думка, що він насипний. І хто знає, скільки людей, ховаючись в його підземних ходах, знайшли свій порятунок...

...Монголо-татарська орда йшла широкою лавиною уздовж земель слов’ян. Хан Батий перед своїм стотисячним військом і загонами кіннотників гнав піших полонених. Число їх уп’ятеро перевищувало орду. Земля, їх рідна земля, вмилася кров’ю живого заслону. Вона рятувала як могла. Притулком була і наша заліснена місцевість з такою чудовою схованкою, як підземелля.

Прізвища браїлівчан – Шумер, Лотар, Каїта, Подзігун, Фішман, Шиманський, Свічколап – наводять на здогад, що заселялися тут різні народи, які через сотні років дають про себе звістку через прізвища нащадків.

А щодо спадку, залишеного нам, то ми так легко звикли його використовувати, що просто перестали цінувати, як не цінуємо здоров’я в молодості, не помічаємо повітря, поки дихаємо...

Це – мова... Прадіди єднали себе з оточенням. Тому наповнювали її пахощами квітів, трав, плескотом річок, дзюрчанням струмків, крапанням дощу, шелестом листя, плачем дитяти, мовчанням каменю. Мова єднала наших пращурів, вона пов’язує нас із ними, вона єднає нас між собою.

Люди тоді були далеко не примітивніші за нас. Вони могли словом викликати дощ, припинити грозу, розігнати хмари. Ми – інші… Ми  вже не вміємо зробити багато з того, що могли предки. Ми пересипаємо свою мову прокльонами і дивуємося, що хворіємо, вимираємо.

Це – земля… Пращури, злившись із нею, зберегли її для нас. Краплинами поту до гранітної підошви скрапували їх мрії, бажання, надії.

Це – вода… Вона записала всю історію, всі надії і, ставши частиною крові, омиває кожну клітину нашого тіла.

Це – саме життя, найбільший скарб, який доніс нам рід через тисячоліття...

Приготуйтесь: голос крові озивається, і ми починаємо згадувати…

Дарована Богом

Земля заповнювалась людьми. Вони розмовляли різними мовами, і з часом все гірше розуміли одне одного. А за невмінням пізнати незрозуміле приходили підозра, роздратування, ненависть, війни…

Почали люди молити Бога наділити їх окремими землями. Пообіцяв Господь виконати прохання, і поспішили до Нього з усіх кінців. Хто прийде раніше – візьме краще! Побіг і Українець…

Біжить через поле, аж бачить: хлоп`я оре волами. Але як?! Соха торцем в землю встряла, воли ревуть, а з місця не рушають. Тільки даремно б’є скотину батогом зарюмсаний орач…

 – Де батько? – запитав Українець.

 – Та хворі лежать, а весна не чекає, – хлипає малий.

Защеміло серце, чужа біда відізвалась в ньому. Зупинився Українець. Почали орати: один  воли водить, другий сохою борозну тягне.

Піт витер чоловік, на сонце глянув. Сідає! Поспішив він чимдуж до Бога, а там  – нікого… Все розібрали! Став Українець просити Господа змилуватись.

–  Зробимо так, – каже Бог, – вкраю я тобі з тієї землі, що собі залишив. Там є все: гори і доли, ліси і степи, озера, моря, горби і урвища, небо привітне, найголубіше. Вітер гуляє, в густих лісах спочиває! Є і те, чого жодна земля не має –  найкращий грунт. Його збережеш – ні ти, ні рід твій не вимре. Пообіцяй тільки: щоб там не сталося, ти цю землю не кинеш.

Поклявся посланець. З рук Господа безцінний дарунок взяв, до грудей притулив і вимовив:

– Ах ти ж, моя вкраєна!

– Хай так воно і буде! – посміхнувся Господь. – Від сьогодні земля твоя назветься «Вкраєна»!

Минули тисячоліття, людська вимова змінила звучання назви на «Україна».

Браїлівська земля приймала до себе різних людей – усіх, хто шукав своєї долі. Але рід Українця вгадати неважко. Це ті, кого ніякі біди, ніякі зваби не примусили кинути рідну землю, не змусили витравити із серця любові до дарунка Бога – України!            

Погляд углиб тисячоліття.1

То потомки Дажбога і Живи

І Роси – русалки предивної,

То народ великий і славний

                                                                                                                            Плем’я по імені – РУСЬ.

Пісні птиці Гамаюн

За часів Мономаха нормани, збираючись відвідати наші землі, говорили: «Їду в Гардарики». «Гард» перекладається як огорожа, «ар» – земля (ґрунт). Тому «гардар» можна тлумачити як країну «огородженої» землі, або по-іншому – «країна осілого землеробства».

Наша прабатьківщина мала аграрну цивілізацію. Міста у ній були, але вони відрізнялись від міст Римської імперії. Це – Майдан в декілька гектар для культу  або поклоніння богам, для навчання. Він був густо забудований сховами, оточений огорожею, досить укріпленою, щоб захистити населення від небезпеки. За огорожею – городи, поля, пасовища, майстерні, гончарні і ткацькі, кузні, мідеплавильні. Серед поля побудовані житла – наші  мазанки, навколо яких сади, пасіки (Може, через жовту глину (охру - укру) нас і прозвали украми (українцями)?!).

В 980-990 рр. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь. У Польщі християнство римського обряду розпочали вводити з 963 року, в Київській Русі візантійського обряду (православ’я) – з 980 року.

Над Бугом виникло Волинське князівство, а над Дністром – Галицьке. Територія їх простяглася від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі, від Угорщини і Польщі на заході до Київських земель і Половецьких степів на сходів. З розпадом Київської Русі князівства почали розвиватися самостійно.

Ці князівства були віддалені від земель, які потерпали від нападів кочівників. Там швидко розвивалися культура і ремесла та йшла жвава торгівля. В 1199 р. Роман Мстиславович об’єднав їх у єдине Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. він оволодів Києвом і прийняв титул Великого князя Київського. Вдало продовжив правління князівством його син Данило Галицький. Сильний і розумний князь укріпив державу і правив нею з 1239 по 1264 роки.

Саме на цей період прийшлася навала татаро-монголів.

Темучин (Чингісхан – великий хан) очолив державу «кочового феодалізму». Мав він досвідчену військову силу з досить жорстоко встановленою дисципліною. Сенсом життя його війська – дружини нукерів – була воєнна здобич, а кочовий спосіб життя всього народу обумовлювався наявністю великої кількості коней. Проти численної кінноти осілі землеробські народи були безсиллі.

В 1206-1209 рр. Чингісхан підкорив багато народів: бурятів, якутів, уйгурів, киргизів. Підкорення Китаю принесло велику здобич – передову на той час військову техніку і стінобитні засоби.

В Середній Азії були підкорені Хорезм, Східний Іран, Бухара, Афганістан. Багаті до цього землеробські землі перетворилися на пасовища і пустелі.

В 1220 р. монголи захопили Північний Кавказ. Розгромили половців, аланів, ясів, черкесів і в 1223 р. підійшли до кордонів земель русів.

В 1238 р. були спалені Москва, Ростов, Углич, Ярослав, Твер, Торжок, Кострома. А в 1240 р. біля стін Києва зібралась уся татаро-монгольська орда.

Вісім днів і ночей відбивалися кияни від ворога. На дев’ятий день через проломи в мурах увірвались нукери. Там, де відчували опір, знищували все до тла: із 150 тисяч населення Києва вціліло тільки 170 дворів, із землею зрівняли столицю Київської Русі. Вогнем і мечем пройшли орди Київською, Волинською, Подільською землями.

Політика Чингісхана: повне знищення міст, знищення чоловічого, малолітнього і старечого населення, перетворення молодих жінок на наложниць або видача їх у жінки завойовникам.

 Данилу Галицькому не вдалося утвердити сильний союз князів на опір кочівникам, і він прийняв принизливу залежність від монголо-татар.

В 1241 р., полишивши за собою зруйновану Русь, вторглись ординці в Польщу, Угорщину, Чехію і дійшли до кордонів Італії. Позаду в них залишився народ розбитий, але не скорений. Татаро-монголи повернули, знову пройшли по території Русі, зупинилися на пониззі Волги і там утворили велику державу – Золоту Орду.

Данило Галицький погодився на залежність від Золотої Орди: земель Галицької Русі не приєднували, але обложили великою даниною. Збирали данину баскаки – вихідці з Татарії Руської та Татарії і деякі місцеві.

Данило не припиняв готувати звільнення від іга. Про це свідчать закладка і побудова міст Львова і Холма.

В 1253 р. делегат Папи Інокентія ІV коронував Данила Галицького, оскільки той приєднався до ідеї взяти участь у хрестовому поході проти Золотої Орди.

Через шлюби своїх дітей Галицький встановлював союзи з литовцями, угорцями. Розпочав відкриту боротьбу з татарським воєводою Куремсою. Та все пішло не так, як хотілося, бо наступник останнього Бурундай примусив зруйнувати укріплення Кременця, Луцька, Львова.

Данило Галицький увійшов в історію як видатний діяч, дипломат і полководець. Помер у 1264 р.

Страшний татаро-монгольський удар знищив Київську Русь. Але багато її жителів знайшли себе на півночі і заході в Галицькій Русі, яка стала оплотом південних русів. Не було б її – не було б сучасної України.

У 1340 р. Волинь підпала під владу Литви, у 1349 р. Галичина – під владу Польщі.   

У кінці 2000 року було проведено опитування населення різних держав Європи і Америки з пропозицією визначити найвидатнішу людину тисячоліття. Результат вражає – таким названо Чингісхана!

У 2010 році сусіднє із Браїловом село Демидівка відзначало своє 700-річчя.

Знайшлися письмові згадки, що татаро-монголи тричі руйнували його. І жителі тричі змушені були змінювати місце для свого поселення. Змінювались і його назви: спочатку Виперсовичі, потім Демидівці, і зрештою Демидівка.

У 2007 році під час газифікації селища Браїлів прокладали труби, і на глибині 1,5 м знайшли дубові бруси. В перерізі вони мали квадрат зі стороною 40 см. Це була мощена дубом широка дорога. Поодинокі господарства таких доріг не будували. Що ж сталося із людьми, які тут жили? Куди перенесли поселення? Це ще треба відшукати.

В Демидівці люди удосконалювали побудову жител – встановлювали другі двері (вихід, щоб мати змогу тікати від небезпеки в ліси).

Хто ж і коли в Браїлові будував підземні ходи? І не прості вони, коли один веде під річкою аж до Марин Гаю!

Живе мусить жити

Боярин Мілей поспішав. Татари готували перепис населення на Пониззі. Землі задумали поділити на округи – так легше було прослідкувати, як і яку данину здавав люд.

Зима була морозяна. Вітри переворушили глибокі сніги. Вершники з великими труднощами проходили через перемети. Коні вибивалися із сил. Яскраве сонце відбивалося від снігу і немилосердно різало очі. Але поїздку не можна відкладати: дисципліну татари тримали суворо. Ніхто не смів заперечувати наказ начальника. За втечу одного нукера (воїна) засуджували на смерть десятьох, за відступ десятьох нукерів життя позбавляли сотню…

Боярин Мілей перейшов до татар від Данила Галицького. Тепер жив наче на лезі меча. З одного боку, Данило налагоджував відносини з країнами Європи для спільної боротьби проти татар, з іншого боку, монголи були дуже великою силою. Їм підкорився Китай. Вони смерчем пройшли через землі Київської Русі – наймогутнішої держави Східної Європи.

І ця сила, перед якою скорився світ, довірила йому, боярину Мілею збирати данину. Його призначили баскаком. Треба було якось довести свою відданість татарам – і доля йому прислужилась.

Коні захропіли і зупинились біля великої кучугури. Розрили сніг – а там люди. Закоченілі. Без свідомості. Татари.

Боярин наказав забрати їх із собою до найближчого поселення біля річки Рів. Нелегко було під великим снігом знайти те, що хоч наближено нагадувало б людське житло. Кочівники знищували всі будівлі – і кам’яні, і дерев’яні. Всі високі споруди, які не могли перескочити коні, зрівнювали з землею. Пониззя перетворилося на безкрає суцільне пасовище.

Натрапили на якусь мазанку з людьми. Наказали розтопити пічку.

Нукерів вдалося повернути до пам’яті. Але малий хлопчик, який був серед них, усе не оживав. Над ним нахилився у глибокому горі татарин Куремса, тер снігом безвільне тільце. Батько злегковажив, коли взяв улюбленого сина в зимову подорож.

Господиня Гафія, яка до цього байдуже спостерігала за замерзлими татарами, рвучко піднялась і відсторонила всіх від хлопчика. Її не обходили нукери: з синюшною шкірою, тремтячими руками і ногами, апатичні. Такими непрошені гості їй подобались більше, ніж з нагайками в руках.

Та зволікати з малим означало допустити смерть. Для Гафії хлопчик був тим, кому Бог дав життя. А дане життя – це дарунок, який треба підтримати, як підтримують священний вогонь.

Витягнула цебер із припасеною водою. Занурила тіло татарчати і наказала потроху підливати нагрітої води. Майже годину масажувала сама. Куремса кинувся допомагати. Година невтомної роботи минула в напрузі. Порожевіло тіло хлоп’яти витерли насухо. Поклали компреси з горілки. Загорнули в кожухи…

…Таки розплющив очі син Куремси. Напоїли його відваром з трав. Він випив і вимовив: «Апа!». Куремса наказав Гафії збиратись і їхати з ними – її було названо матір’ю. Тому жінка отримала велику честь доглядати сина. Просилась Гафія не забирати її, бо мала своїх дітей – своїх синів. Не допомогло. Проте Куремса втішив тим, що з Пониззя не будуть вивозити людей, не будуть забирати до війська ні синів Гафії, ні тих, які цього не захочуть.

Видно, таки переконав Куремса досвідченого монгольського начальника Бурундая. Бо за часів панування монгольсько-татарської навали, а це тривало близько сотні років, на Пониззі не було масового знищення і вивезення місцевих мешканців.

За правління Бурундая було здійснено поділ земель на округи (тьми). На чолі кожного округу поставили людей збирати данину і віддавати баскакам, а ті передавали далі – ханам.

Місцевість Пониззя з того часу стала називатись Поділлям.

(Записано зі слів мешканки смт Браїлів С.Я. Томашевської)

Погляд углиб тисячоліття.2

У XIV–XV століттях наша земля мала непросте життя. Тимур (Тамерлан) – середньоазійський полководець – розбив військо Золотої Орди, і воно розпалося на Казанське, Астраханське, Кримське ханства і Велику Орду.

На південних землях Русі татаро-монгольське іго мало свої особливості: весь басейн Південного Бугу визнав верховенство татар, виплачував їм данину і відмовився від відносин з Данилом Галицьким. Під «захистом» Орди господарство вели тут все-таки у кращих умовах, ніж у сусідів. Хан Батий наклав данину в розмірі 10% з прибутку. Його застерігали: «Дивись, Русь-то багатіє!». Хан Батий відповідав: «Ну й добре, що багатіє. І мені вистачить, і моїм дітям, і онукам!» Населення почало «перетікати» із сусідніх князівств до Галицько-Волинської Русі.

Закінчилася династія Даниловичів. Галицько-Волинська держава розпалась. На півночі виникло нове державне утворення останніх язичників Європи – Литовське князівство.

Язичницька релігія – це програма і спосіб практичного життя, в основі якого принцип: «Ми прийшли на Землю, щоб постійно змінюватись, і цій зміні не буде кінця». Язичник вважав, що камінь – це теж жива істота, просто в іншій формі життя. Що камінь має свою енергетику, яка взаємодіє з енергетикою людини. Він може бути оберегом, талісманом, а може й лікувати.

Наші сучасники-японці і зараз спілкуються з каменями: приходять в Сад каміння, сидять там довгий час, а коли виходять, то почувають себе наповненими новими силами.

А квіти в язичництві – це містичні істоти, символ кохання і краси. Язичники не зривали квітів, бо це для них означало вбити неземну істоту. А в язичницькій Японії у третьому тисячолітті населення всієї країни відзначає свято Сакури. Ні, не зробило язичництво Японію відсталішою країною, а її жителів примітивнішими. А ми кажемо – вони мають інший менталітет. Історичний факт, що київський князь-язичник Святослав перед нападом попереджав супротивника: «Іду на Ви!» Теж менталітет!

В 1340-х роках землі Галицько-Волинської Русі, південно-західних і західних руських князівств навдивовижу швидко ввійшли до складу Великого князівства Литовського, причому Литва не застосовувала військової сили. Щоправда, київські князі Рюриковичі спробували організувати опір литовському князю Ольгерду і в 1360 році прикликали на допомогу татар. Відбулася знаменита битва на річці Синюха (ліва притока Південного Бугу). Були розбиті татари об’єднаними силами литовців, українців та білорусів.

Після цього верховенство Литви визнали князі Волині, Поділля, Київщини, Чернігівщини, Сіверщини, Смоленщини, Брянщини.

У 1362 р. Ольгерд (Альгердас – правив у 1345-1377 рр.) передав Поділля своїм небожам – князям Коріатовичам (Юрію, Олександру, Костянтину, Федору – ці імена вони одержали після того, як охрестилися у православ’ї ).

Але покоління татар звикли до того, що Поділля належить їм. Коріатовичі ще платили данину, щоб уникнути їх масового наступу. Та з розпадом Золотої Орди збільшилася кількість татарських князьків, а ще більше зросла їх жадоба до збагачення – і почастішали напади та грабежі на руських землях.

В 1370 р. татарські загони розорили територію сучасної Вінницької області. Коріатовичі почали енергійно зміцнювати Поділля, споруджували будівлі, які могли б витримати осаду. Будувалися замки в Брацлаві, Вінниці, Меджибожі, Браїлові, Літині, Рові та в інших місцях на кордонах Дикого поля. Спочатку це були невеликі, тісні дерев’яні споруди. Їх існування не подобалось татарам, тому з 1400 по 1569 роки більше тридцяти разів татарські загони здійснювали напади. Замки горіли, оборонці гинули, але збирали сили і знову відбудовувалися.

Старих і сильних князівських родів на Поділлі не було, тому що тут татарські хани не давали ярлики на володіння землями, а правили самі через баскаків і виборних місцевих отаманів. Так управління Поділлям взяли на себе литовські князі з династії Гедиміновичів.

Це княжіння внесло сюди «двір». Двір – це група людей-військових, яким доручалось ще й управління землями. За литовськими порядками вся земля була власністю Великого князя.

Коріатовичі роздавали заселені землі своїм слугам і тим, хто зобов’язався нести військову службу. З цих людей і склався прошарок зем’ян. Бояри – потомки старих руських дружинників – користувались землею за спадком, але на першу вимогу князя зобов’язані були відправляти озброєних і споряджених людей.

Вільні землі давалися у використання з умовою розчистити їх і заселити. Користуватись ними можна було тільки служачи у війську або в замку.

Отчичі і данники – це представники сільського населення. Перші не мали права йти від земельного наділу, другі користувались правом відходу.

Значна частина населення Браїлова тягнулася до замку. Їм вводилося в обов’язок ремонтувати замок, виставляти військо, нести сторожу, давати гужовий транспорт, платити грошові податки. Так утворювались общини, які мали ті самі права, як і зем’яни. Зв’язок общини з князем здійснювався через  отаманів.

Місцевими «розборами» займалися копні суди.

Юрисдикція належала воєводам і старостам. 

Литовці – це «царські скіфи»?

Литовські князі з династії Гедиміновичів стали до керівництва землями Київськими, Подільськими, Чернігово-Сіверськими, Волинськими. Їх правління мало феодальний устрій. Вони встановили політичну стабільність, віддано здійснювали захист від татар. Українська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського (про це свідчить документ про встановлення межі земель Браїлова). Литовські князі називали себе руськими і охрещувалися у православ’ї. Князі розмовляли українською мовою, сприймаються населенням як свої, уміло привертали на свій бік місцевих отаманів. Будували православні храми.

Маленька нація (у Великому князівстві Литовському на 10 слов’ян припадав 1 литовець), не використовуючи військової сили, очолила величезну державу… Це феномен тисячоліття, в якому примус, кров, обман стали пануючими!

Правило: «Старого не змінюємо, нового не впроваджуємо», може, підказав їх «менталітет»? І в наш час він викликає захоплений подив. Пошуки його еквіваленту породжують легенди. Ось одна із них.

Протолитовці (кгуни) були тими гунами, що потрясали вітчизняну та європейську історію 1500 років тому. І ця велика сила щезла десь без вісти.

Є здогадки, що гуни – це ті, хто пізніше дістав назву «царські скіфи».

Грецький історик Геродот називав народ, який населяє територію від Дону до Дністра (Північне Причорномор’я), скіфами-землеробами і бачив спорідненість їх з «царськими скіфами».

Готський король звелів розіп’яти вождя Буса, його синів і сімдесят старійшин. Це сталося в Києві 375 року. Трагедія антів-слов’ян обурила гунів, і вони прийшли на допомогу киянам. Та оборонили антів! (Вороже налаштовані до гунів історики придумують, що саме вони знищили населення черняхівської культури).

Минуло 850 років, генетична пам’ять не зникла, і литовці знову прийшли оборонити ці землі від татар. Інакше чим пояснити таку їх толерантність? Не дивуємося і населенню, яке сприйняло як природне те, що литовські князі назвали себе руськими.

Ікону Віленську–Остробрамську привіз у Вільно з Криму великий князь Литовський Ольгерд Гедимінович (1345–1377) для своєї дружини. В кінці XV століття за особистої участі великого князя відбулась закладка міських стін і воріт з великою баштою, названою «Острі Ворота» (польською – «Остра Брама»). Коли будівництво закінчилося, ікону виставили в кіоті з південного боку башти.

Церковні перекази донесли до нас багато історій про випадки заступництва Пресвятої Богородиці Остробрамської, яка оберігала від нападу ворогів. Тому і до цього часу живе у нашому народі віра в те, що молитви перед цим образом оберігають домівки від усякого зла і різних негараздів.

Межа браїлівських земель

У рішенні Люблінського Трибуналу, який був головною комерційною установою для воєводств Правобережної України, в 1594р описано межі браїлівських земель. Картами при відмежуванні на той час не користувались. Межа мала такий словесний опис, даний брацлавським підкоморієм (суддя межового суду) Тихоном Шушкевичем.

«Почавши від п’яти (стикань) трьох земель: махновської, демидівської і пултівської, п’ятою прилеглої на ріг лісу Судакового, до урочища Романового дуба (недалеко старої дороги, яка йде від Махновців до Демидівців) далі повз тією ж дорогою, Судаковим лісом, до перехрестя дороги, яка йде з міста Браїлова попід Судаків ліс. Потім долиною аж до річки Рів, нижче криниці, що називається Кам’яною, а річку перейшовши – вгору до гостинця красноставського з Браїлова до Красного Ставу. Від того гостинця вправо на доріжку, яка йде з Демидівців до пасіки Логвинської і далі до долини, званої Волів. Залишаючи Логвинську пасіку зліва, через Чорні Лози в ліс на горі долини Митниківської. Далі ж, пройшовши через дві долини (Глибоку і Суху) до дороги шаргородської, а потім вправо до річки Шумоски знову на дорогу шаргородську і тією ж дорогою, йдучи до рогу Кучманського лісу, і тут поблизу криниці зійшлись землі махновські, демидівські і дзялівські».

Переписано з «Історія села Демидівка».

За матеріалом, зібраним Рипко Ганною Григорівною.

Погляд углиб тисячоліття. 3

Ще однією державою, яка керувала життям на землях Поділля, було Польське королівство.

Литва в 1440 році підтримала династію кримських ханів Гіреїв у їх прагненні відділитися від Золотої Орди (1443 р.). На півдні утворилося Кримське ханство із столицею Бахчисарай.

У 1453 році (за султана Мехмеда ІІ) турки підкорили Візантію, і в  південно-східній Європі встановилася влада Османської імперії. Захопив Мехмед ІІ багато міст південного берега Криму. І в 1478 році хан Менглі-Гірей визнав залежність свого ханства від Туреччини.

Московський цар Іван ІІІ уклав з Кримським ханом мирний договір, а останній у 1482 році здійснив похід на Київ і зруйнував його. З цього року на Україні щорічно відбувалися грабіжницькі походи татар. Захоплення в полон для постачання рабів у Кафу і Стамбул стали систематичними.

На картах шляхи транспортування награбованого – Чорний і Кучманський – сходилися дуже близько від Браїлова (чи не перевалочним місцем був Кучманський ліс).

Перемога в Куликовській битві стала моментом посилення Московії.

Для литовських, польських та інших слов’янських земель в кінці ХІV століття із заходу став загрожувати Тевтонський орден.

Литовське князівство постало перед проблемою зміцнення. Шлюб між Великим князем литовським Ягайлом і польською королевою Ядвігою закріпив союз між Великим князівством Литовським і Польським королівством (Кревська Унія). До Польщі приєднувались литовські, білоруські, українські землі. Галичина теж увійшла до складу Польщі (була під її владою майже 400 років). Князі Київські, Волинські, Новгород-Сіверські теж приєдналися до Польщі разом зі своїми землями.

Об’єднані сили поляків, литовців, білорусів, українців і росіян у Грюнвальдській битві розбили Тевтонський орден і остаточно відбили хрестоносцям бажання йти на Русь. Це позитивний бік союзу. Але був й інший. Прийняв католицтво Ягайло, а разом з ним і литовська шляхта, яка отримала такі ж привілеї, як і польська. Православна шляхта до влади не допускалась, оскільки привілеїв не одержала. Це призвело до протистояння між литовськими з одного боку та українськими й білоруськими феодалами з іншого.

Турки, захопивши Константинополь, перервали торгівлю Європи з Візантією. Європа відчула гостру потребу у продуктах землеробства. Фільварки, які організовувались на українських землях, могли її задовольнити. Почались захоплення селянських общинних земель, купівля маєтків, загальна колонізація.

Велике князівство Литовське було децентралізованою державою, в якій кожен регіон мав свою автономію.

Брацлавщина була брамою держави до степів, вона потребувала сильнішого захисту на кордоні з Диким полем, а не таких фортець, як Вінницький, Браїлівський замки, побудовані з дерева і глини, замалі для місцевого населення, слабкі проти нападів. Після набігів горіли Брацлавський, Браїлівський, Вінницький замки, що легко давало змогу спустошувати околиці. Пустками ставали ці землі.

В умовах Литви, Речі Посполитої привілейоване землеволодіння потребувало розмежування земель.

Зем’янські володіння на Брацлавщині були невеликими, проте великими були ґрунти старостинських володінь.

Галицько-Подільський магнат Юрій Струсь придбав Вінницьке староство за 5600 кіп грошей у спадкоємця Корецького. Отже, втратили контроль над землями Брацлавщини волинські князі. Струсь свавільно накладає великі повинності і данину на населення. Про його урядування і ставлення навіть до сусідів – поміщиків говорять документи про його напад на С. Кропивницького (як про справжню війну ): «Конно, збройно, з розным оружьем, войне надлежащем».

Відносини між можновладцями тих часів – привласнення збіглих (втікачів), пограбування маєтків, здирства, вбивства.

Зростаюче протистояння в самому класі землевласників створювало нестабільність у регіоні, розруху, а найбільше страждали селяни і міщани.

Пролітали горлиці через двір…

Летіли горлиці над Поділлям. Із сил вибивались. Стражденна земля не створювала того потоку повітря, ширяючи на якому можна дати спочинок крилам.

Пролітаючи над Браїловом, побачили стару грушу і сховались спочити в густому гіллі.

 – Скажи мені, голубе сизий, чому в мої крила сила прибувати стала? – мовила горличка до своєї пари.

 – А поглянь-но вниз! Там молода з молодим сидять, на їх головах вінки лежать, а руки рушником пов’язані. Розв’язувати його не поспішають, щасливу хвилину кохання втримують. Повінчали їх за батьківською згодою, за великої любові, на радість обох родів. Всім добре на душі: добро від них розливається і сила до нас повертається!

 –  Ой, голубе сизий, не всім тут спокій! Ось глянь, не такий настрій мають люди, які стоять біля відчинених воріт. За воротами, на містку, лірник пісню виводить:

Котрий козак не має в себе шаблі булатної,

Пищалі семип’ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким

Ув охотне військо поспішає!

Перехожі зупиняються, гості веселитися забувають. У всіх брови насуплені, стривожені очі виблискують.

Кожного літа прикликав Хмель у кримського хана підмогу на бої з Польщею. Приходила не одна сотня татар. Чи перемога була, чи поразка, а повертаючись на Перекоп, ординці нищили все на своєму шляху. Тягли, що тільки можна було схопити. Приторочували сирицею до возів, до сідел юних і вродливих, молодих та дужих.

– А народ що каже?

– А народ співає!

Бодай тебе, Хмельниченку,

Перва куля не минула, що велів

Орді брати дівки й молодиці!

Молода пара під грушею до пісень не дослухалась. Хвиля щастя їх огортала, важку дійсність відганяла.

– Павлику! У нас є все: і хата, і в хаті. Ми молоді і сильні. Поборемо всі нещастя разом, біді не дамо у наше життя увійти! – говорила Орися своєму коханому.

–  Ой, не сподівайтеся на це! Кожен, хто живе в цьому світі, горе пережити мусить чи в дитячі роки, чи в молоді, чи в старості, – почулося їм з віття груші.

Павло і Орися огляділись: до них промовляла горличка людською мовою. А може і своєю, та вони все розуміли.

А вона вела далі:

– Ви дали сили нашим крилам! Подарую вам вибір: коли ви хочете біду пережити?

Орися сказала:

– Дитинство наше минуло, а старість безпорадна! Якщо вже так судилося, то хай це трапиться тепер, коли ми дужі!

Павло погодився. І ледве слово згоди злетіло з його вуст, почувся крик: «Турки!».

Батько Павла, сотник Данило, крикнув, щоб всі бігли до фортеці.

Турки чорною хмарою налетіли з півдня. За стінами фортеці чоловіки, жінки, дівчата знали свою справу: хто стріляв, хто запали подавав, хто каміння, хто окріп нагрівав. Все летіло на голови турків.

Три доби трималася Браїлівська фортеця проти численної навали. Сотник Данило було вбито. Багато оборонців голови склали. Сила була на стороні турків. Ввірвалися зі всіх сторін, накинулись на оборонців. Оточили турки і Павла, намагаючись взяти його живим. Але Орися вчасно вистрілила з мушкета. Заточився турок, який тримав Павла, а інші кинулися ловити Орисю. Вона ж побігла до річки. Плавала добре, знала входи в підземелля. Не наздогнали дівчину переслідувачі, не знайшли, злість довго не давала спокою: Павло скористався метушнею і втік.

Орися з друзями залишилася в наших місцях. Вони розвідували, якими шляхами вивозилось награбоване та полонені (щомісяця, чотирнадцятого і двадцять восьмого чисел, до гирла Дністра), і кого могли, рятували, переправляли до загонів Тимоша Хмельницького. Ці загони Тимоша, в яких воював і Павло, хоч і не могли всю біду відвести, але не давали туркам два десятки років відчувати себе в спокої.

Кажуть, що Павло і Орися зустрілись через роки, вже старими. Дітей своїх не ростили, але врятували життя десяткам хлопців і дівчат. А рейди тилами ворога – науку Павла, та підпілля – науку Орисі, використали браїлівчани у війні з фашистами у 1941–1945 роках.

Отці тринітари

Після навали турків усі жителі Волині, Галичини та Поділля,  які належали Речі Посполитій, з великим натхненням взялися за відбудову своїх земель. У 1740  році Францішек Сілезій Потоцький, воєвода Київський, розпочав будівництво монастиря в Браїлові.

В цьому ж 1740 році прибули в Браїлів і розпочали свою місійну службу отці тринітари.

Чин тринітарів (чин Святої Трійці) був заснований у Франції Яном Матхом і Феліксом Волосом (Валуа), затверджений папою Інокентієм III. Отці тринітари працювали в Азії, Індії, Африці. Працювали вони і в Україні, в містах Львові і Кам’янці. Їх основною метою було визволення з мусульманського полону бранців-християн.

Що стало першим поштовхом – побудова храму чи приїзд отців тринітарів до Браїлова,  встановити тепер складно. Але в тих умовах робота ордену була вкрай необхідна: найбільше бранців турки забрали з наших земель, тисячі християн, українців і поляків, чекали допомоги. Як же діяли тринітари? Вони збирали кошти на викуп. За бранця потрібно було дати 3000 злотих (в тогочасних вартостях), а за ватажків – всемеро більше. Коли не вистачало грошей, чернець-тринітарій ішов добровільно замість бранців у рабство. Пожертви на викуп давали парафіяни, а до Браїлівської парафії входили села: Демидівка, Новоселиця, Людавка, Козачівка, Сьомаки, Чмелівка, Почапинці, Станіславчик, Махнівка, Леляки, Лисянка, Пултівці, Потоки, Тартак, Жуківці, Широка Гребля. Проте коштів від їхніх пожертв було б замало, якби до цього не долучались можновладці. Так, Францішек Потоцький щорічно давав 5000 злотих, Станіслав Щенсни Потоцький –1500 злотих, Софія Потоцька – 3101 злотих одноразово, Браїлівські  цехи вносили щорічно 14 злотих.

У 1743 році монастир мав будинок у Браїлові і хутір Мехів із будівлями і ставком, придбаним у міщанина Лапса. Навпроти монастиря, на правому березі річки Рів, почали осушувати болота. А потім осушену землю засадили плодовими деревами, навколо саду – листяними деревами, які привіз Потоцький. (Пізніше в цьому саду побудував свій маєток власник Браїлова Карл фон-Мекк. І до нашого часу серед залишків парку збереглися дерева такого ж виду, що і в Умані).

Тринітари виконували різну роботу у храмі, монастирі і на прилеглій території. Вони не мали приватної власності і ніщо матеріальне не пов’язувало їх із Браїловом.

Жертвенно сповідуючи вчення Христа, отці-тринітари укріпили в нашому місті християнство, не дали вкоренитися аріанству – релігійній течії, що заперечувала божество Христа. А ця течія добре збаламутила Волинь і Поділля. Поодинокі аріанські спільноти проникли аж до Київщини. В основному цією релігією захоплювались сім’ї багатих.

Терпеливість, наполегливість, енергія та любов, укладені в справу відродження пастви, знаходили відгук у душах міщан. У Браїлові аріанство не прижилося, хоча в Вінницькій області існують послідовники цієї течії і в наш час.

Але не можна забувати про ще одну важливу справу – освітянську. В монастирі була бібліотека, яка налічувала 2000 томів, працювало училище для юнаків, де викладалась польська, французька, німецька, латинська і російська мови. Навчали там і географії, фізиці, історії та арифметиці. Освітньою діяльністю займались два професори, чотири вчителі і ченці.

Релігійний діяч, письменник отець Іноцент (Северин Кжишковський) був парафіяльним священиком. Ян Прагтль (народився у Відні в 1737 році) мав мистецьку освіту. Був талановитим у малярстві, у розписах вівтарних картин і настінних ікон. Роботи Я. Прагтля були в костелах Берестечка, Кам’янець-Подільського. Мав учнів, які допомагали і яких він навчав малярству. Помер і похований в Браїлові біля монастиря в 1799 році.Розписи нового католицького храму робив (на нашу думку) хтось із його учнів. Були вони виконані в тому ж стилі, як і роботи Яна Прагтля.

У Польщі у 1830 році відбулося повстання, яке поширилося і на Правобережну Україну, охопило Поділля, де жило польське населення. До нього долучились і українці. Не лишилось осторонь і католицьке духовенство.

За розпорядженням російського уряду, на прилеглих до Польщі землях зачинили католицькі монастирі. Був закритий і Браїлівський тринітарський кляштор. Ченців віддали в Туреччину в обмін на полонених. Католицькі парафіяни перейшли молитися в каплицю на цвинтарі. Перенесли чудотворну ікону Божої Матері. А от статую Ісуса Назарянина не погодились віддавати православні віруючі. І тоді чудо сколихнуло місто! Чудотворна статуя незрозумілим способом переселиляся в каплицю сама. Вдень її забирали, а на ранок вона знову була в каплиці.

Тодішня вулиця, яка вела з кляштору до цвинтаря, по обидва боки була густо-густо забудована єврейськими будинками. В одному з них якось не могла розродитися господиня, і тоді вона вийшла на вулицю вдихнути повітря. Було безмісячно. І жінка побачила, як вулицею йшла високого людська постать в білому вбранні. Від неї виходило сяйво… Жінка здивовано пропустила її повз себе і довго дивилася услід. Постать попрямувала в бік каплиці. «Боже, допоможи мені» – попросила жінка, повернувшись додому. І безболісно народила дитину.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

На ранок статуя Ісуса Назарянина знову була на місці в каплиці. При тому, що ключ наглядач нікому не давав і сам не виходив з дому… Після цього випадку більше статую не виносили.

Розповідають, що вже коли побудували новий католицький костел і перенесли статую туди, диво повторилось. Статуя знову поверталася в каплицю. Тому вирішили просити статую оселитися в новій будівлі костелу. Віряни католицького приходу довго молилися в каплиці, а потім, взявши статую, понесли її в новий костел-санктуаріум. При цьому дорогу від каплиці до костелу католики додали на колінах…

Після цього статуя більше не покидала костел, аж до більш сумних подій…

Диво-жінка

Ми вже вступили у третє тисячоліття. Тепер сім’ю, яка ростить трьох діток, суспільство вважає багатодітною. А матір шести дітей можуть назвати «крільчихою».

Проте ця оповідь буде про жінку, в якої було більше, ніж шестеро дітей. І це не про красуню Софію Потоцьку, яка мала дев’ять дітей і була настільки бажаною, що Уманський парк не одному поколінню говорить про кохання її чоловіка і немалу повагу до неї суспільства.

Що може зробити для себе, для чоловіка та для людей жінка, яка має (не повірите!) 18 дітей? А вона жила в Браїлові, за своє життя зробила багато і для країни, і для нашого міста, і для чоловіка, і навіть для культури світу.

Надія народилася 10 лютого 1831 року в сім’ї небагатих дворян Фроловських Філарета Васильовича і Анастасії Дмитрівни (у дівоцтві Потьомкіної).

Анастасія Дмитрівна була енергійною жінкою. Займалася підприємницькою справою, а батько Надії був людиною, що знала і любила музику. Музичну освіту, знайомство з представниками світу музики Смоленської губернії Надія отримала в домі своїх батьків. В цей же дім доля привела зросійщеного німця Карла (Оттон-Георга) Федоровича фон-Мекка, батько якого помер від холери, залишивши вдову з малолітніми дітьми без будь-яких статків для життя.

Здібний і талановитий Карл в 19 років навчався в Петербурзі за державний кошт. Після закінчення Петербурзького інституту шляхів сполучення став інженером, і за декілька років набув практики залізнодорожного будівництва в різних регіонах Росії.

На початку 1848 року Карл Федорович і Надія Фроловська одружилися. Нареченій було 16 років, нареченому – 26. Незабаром один за другим почали з’являтися діти. Надія Філаретівна згадувала: «Большую часть своей жизни я была бедна… Мой муж служил на казенной службе… Хозяйство было конечно на моих руках. (Я) была кормилицей, нянькой, учительницей и швеей».

Але так жити і годувати п’ятьох дітей, чоловіка і виконувати всю можливу хатню роботу Надія не хотіла. І почала переконувати чоловіка залишити державну службу і зайнятись самостійним бізнесом. В той час у Росії розпочали будувати залізні дороги, створювались акціонерні товариства з будівництва доріг.

«Знаете ли Вы, что такое казенная служба? Знаете ли, что при ней человек должен забыть, что у него есть разум, воля, человеческое достоинство, что он должен стать куклой, автоматом. Вот этого – то положения моего мужа я не в состоянии была выносить и, наконец, стала просить, умолять его бросить службу, а на замечание, что нечего будет есть, я отвечала, что мы будем трудиться и не пропадем. Но когда он, наконец, согласился исполнить мою неотступную просьбу и вышел в отставку, мы очутились в таком положении, что могли проживать на 20 копеек на все».

І це тоді, коли на руках у сім’ї вже було більше 5 дітей!

У 1860 році завдяки чесній і гарній організаторській роботі фон-Мекку вдалося здати свою частину дороги, тоді як інші підрядники роботу завалили.

Карла, що зарекомендував себе як спеціаліста, взяв до себе в компаньйони Павло фон Дервіз. Вони, добре зробивши розрахунки, збудували міст через Оку, залізну дорогу і одержали 3 000 000 рублів прибутку. Успіх мали і наступні проекти: Рязансько – Козловська, Курсько – Київська дороги.

Через п’ять років капітал Карла фон-Мекка збільшився ще на 6 000 000 рублів, і він став найбагатшим серед людей Росії.

У 1867 році фон-Мекк придбав маєток Браїлів. В 1867 році збудував у ньому новий палац. Це був один із десяти маєтків, які мало сімейство фон-Мекків у Росії. Так дружина Карла перетворилася на пані, під пильною увагою якої знаходилася сім’я, місто і виробництво.

Всього у сім’ї фон-Мекків народилося вісімнадцять дітей, з яких семеро померло. А інших можна було поділити на тих, які народилися і росли бідності, і тих, які побачили світ у багатстві.

У 1876 році від серцевого нападу помер Карл фон-Мекк. Надія Філаретівна продовжила керувати залізнодорожною імперією фон-Мекків. Тривало будівництво доріг, проектувалася Транссибірська магістраль.

Саме за діяльності фон-Мекків сітка залізних доріг Росії збільшувалась: 1860 рік – 600 км, 1875 – 1500 км, 1890 – 40 000 км... Надія Філаретівна дуже тішилась тим, що залізними коліями, побудованими за рахунок її вкладень, можна було оперезати Землю по екватору.

У Браїлові ця жінка внесла зміни, які прискорили ритм життя містечка.

Заводи, які заклав Карл фон-Мекк, доповнилися міддєплавильним. Мідними листами вона покрила дах свого палацу. Запросила і поселила в містечку євреїв, яким допомагала відкривати приватні крамнички. В них торгували готовими стравами, а це сприяло тому, що віряни, які відвідували церкви, та робітники мали вибір, де столуватися. Майстри верхнього одягу, швейних виробів здобули славу в окрузі. Браїлів став містом великих ярмарків.

Євреям щотижнево видавалася допомога у вигляді набору харчових продуктів. Ця видача відбувалася при вході в парк. Черга за продуктами і самі пакунки породжували заздрість у селян, які вважали, що їх робота була значно важчою за роботу ремісників.

Вкладення в побудову Транссибірської магістралі принесло збитки. Власники приватних залізних доріг опинилися у важких умовах. Надії Філаретівні завдяки стійкості та енергійності вдалося зберегти сімейний бізнес. Довелося захищатися від тих, хто хотів привласнити добре побудовану справу, відтіснити її від управління. Домагалися перебрати на себе керівництво спадкоємці П.Г. фон Дервіза.

Померла Надія Філаретівна від туберкульозу 13 січня 1894 року. Її поховали на кладовищі колишнього Новоолексіївського монастиря в Москві. До нашого часу кладовище не збереглося, по ньому проходить сучасна магістраль. 

Чайковський і фон-Мекк

З дитинства Надія Філаретівна фон-Мекк мала пристрасть до музики. Раннє заміжжя та сімейні турботи перервали це захоплення. Але досягнуте багатство дало змогу повернутися у світ музики  – вона вирішила підтримувати талановитих композиторів. Разом з головним компаньйоном чоловіка Павлом фон Дервізом допомагала Московській Консерваторії, яку створив Микола Рубінштейн.

Саме Рубінштейн розповів Надії Філаретівні про Петра Ілліча  Чайковського – талановиту і незвичайну особистість. Його вважали найбільш парадоксальним композитором того часу. Чайковського переслідувала критика, він загруз у боргах і не вмів заробляти своїм талантом.

Надія познайомилася із двома його операми та увертюрою-фантазією «Ромео і Джульєтта». Спочатку зробила простеньке замовлення, за яке щедро заплатила. Зав’язалася переписка, в якій Чайковський зараз же попросив позичити грошей. У відповідь Надія Філаретівна виділила 3 000 рублів на погашення боргів і запропонувала фінансову підтримку в розмірі 500 рублів щомісяця (на 100 рублів можна було купити дім і декілька гектарів ґрунту). Самі фон-Мекки ще недавно жили всією сім’єю на суму, яка була вчетверо менша.

В переписці відкрилося, що вони мають однакові думки з приводу багатьох життєвих, політичних питань. Домовились ніколи не зустрічатися, а спілкуватися лише листуванням.

Чайковський покинув викладання в консерваторії, а весною 1878 року отримав запрошення приїхати до Браїлова. Палац, чудовий парк і озера, в яких плавали лебеді, були до дрібниць продумані, управляючий і прислуга попередньо ознайомлені зі звичками і смаками композитора. Період покровительства з боку фон-Мекк – найсприятливіший у його житті.

Для навчання дітей Надія Філаретівна запрошувала вчителів з Європи. Талант мецената дозволив Надії підтримати учителя музики своїх дітей – Клода де Бюссі. Так два генія музики змогли зустрітися в Браїлові – Чайковський і де Бюссі.

Окрилений Чайковський написав балет «Лебедине озеро», опери «Євгеній Онєгін», «Коваль Вакула», «Черевички», «Мазепа». Співзвучні європейському стилю опери «Спляча красуня» і «Орлеанська діва».

Починаючи відчувати фінансові нестатки, Надія Філаретівна домоглася у імператора Олександра ІІІ в 1866 році пенсію Чайковському. А він, ставши тепер найбільш оплачуваним композитором, допускав багато зайвих витрат. У вересні 1890 року фон-Мекк сповістила Чайковського про те, що не в змозі більше підтримувати його композитора.

В кінці 1893 року Чайковський раптово помер, хоча декілька днів до цього, диригуючи оркестром, він мав цілком здоровий вигляд. Та долі їх були пов’язані Всевишнім… Надія Філаретівна фон-Мекк пережили його на два місяці. За 13 років спілкування вони ні разу не побачилися, а їх високі стосунки залишилися в романтичному ХІХ столітті.

  

  

Горчакови

      У 1882 році Н.Ф. фон-Мекк продала Браїлівський маєток братам Горчаковим, а саме: князям Михайлу і Костянтину. Вони були синами Олександра Горчакова, під керівництвом якого працював сусід по маєтку – граф Ігнатьєв, ліцейський товариш О.Пушкіна.

     Разом з Браїловом була закуплена вся прилегла економія фон-Мекків: Сьомаки, Тартак, Козачівка, Володимирівка і ферма Новоселиця.

     Горчакови мешкали в Санкт-Петербурзі, на Фурштатській 40. Крім ферми Новоселиці, господарства економії брати вели самостійно, хоча був у них управляючий Ф.Л.Карчевський.

     Горчакови продовжили благоустрій Браїлова. В 1889 році була відкрита аптека, стала працювати юридична служба – мировий суддя і слідчий. А 25 вересня 1898 року була відкрита поштово-телеграфна станція.

    На період управління Горчакових приходиться початок робітничого руху в Росії. Погані умови роботи (а може робота агітаторів) викликали забастовку. Незадоволення 350 робітників виявили «поганими умовами роботи і поганою їжею».

    Горчакови продали маєток в березні 1900 року.

    Розповідають, що молодший з братів – Костянтин, замовив браїлівським каменярам подарунок царю, а саме: небачене в світі диво – ванну з граніту. Майстри по граніту у нас були відомими умільцями, ванна вийшла рідкісна і чудова. Але небачений унікальний витвір був розкритикований оточенням царя і Костянтин був холодно прийнятий царем, який теж сприймав більш звичний матеріал – мармур. Сірий граніт не вразив, унікальна робота не була поцінована.

Раллі

В березні 1900 року Браїлів, Малу Жмеринку і село Рубіно за 3 300 300 рублів купив Павло Степанович Раллі.

Родина Раллі (виходці з Греції) була широко відома в тодішній Одесі. Павло Степанович – член правління Одеського Учотного банку (а в 1905 році – вже голова правління), завідуючий Когановськими благодійними закладами Одеси.

Дружиною Павла Степановича була Катерина Юріївна (народилася в 1861 році), дочка таємного радника Ю.І.Тимченка, члена правління Бесарабсько-Тавричного земельного банку. На момент купівлі Браїлова Катерина була членом правління Одеського товариства боротьби з туберкульозом «Белый цветок».

В життя Браїлівської економії з їх прибуттям ввійшли нові віяння науки про відновлення родючості ґрунтів, підвищення урожайності продовольчих злаків та овочів, були відведені дослідницькі поля. Саме з їх ініціативи почали вноситись мінеральні добрива.

16 лютого 1911 року помер Павло Степанович, і Катерина Юріївна почала сама господарювати на економії. В поселенні про її правління залишилися добрі згадки. Казали, що найнятим на роботу в полі вивозили обіди, замість води робітники на пили молоко (щоб не захворіло горло). Жінкам, які працювали в парку, на ділянках щовечора видавали молоко на всіх членів їх сімей. Дівчат з містечка набирали в групу, яку навчали швейній справі.

З встановленням радянської влади з Катериною Юріївною не повелись так гуманно. Відібрали все, крім одежі на ній. Ночувати не пускали у свій же маєток. Щоб прогодуватись, жінка ходила по хатах і бралась за будь-яку роботу. Ночувала у тих, хто з жалю до неї давав місце.

В якийсь із днів приїхала підвода, і Катерині Юріївні запропонували виїхати з містечка. Візник відвіз її до Браїлівського залізничного вокзалу. Там жінка зійшла з воза, і більше ніхто нічого про неї не чув.

Це була остання власниця замку в Браїлівському парку.

Новий католицький храм

Після третього поділу Польщі землі Поділля приєднали до Російської імперії. Незадоволене населення Польщі повстало. Це повстання поширилось на Правобережну Україну. Взяло у ньому участь і польське населення Поділля, яке складалося із шляхти, ремісників та селян, до нього приєднувались й українці. Саме на Поділлі було найбільше повсталих. Царський уряд під час проведення розслідування виявив, що католицьке духовенство теж було причетне до повстання, і наказав закрити монастирі на територіях, прилеглих до кордонів Польщі. Закрито було і Браїлівський тринітарський кляштор.

Після придушення повстання 1832 року монахів забрали і послали як викуп до турків замість полонених. Споруду монастиря було передано для православних монахинь.

Католицькі парафіяни почали збиратись на молитву у каплиці на кладовищі. Каплицю побудував Юковський у пам`ять про доньку. Будівля не могла вмістити всіх парафіян, тому до неї прибудували довгий, аж до брами, навіс із солом`яним дахом. Під час служби він був вщент переповнений віруючими-католиками.

Віряни та священики домагались будівництва нового храму, надсилаючи прохання російському цареві. Отримавши в 1850 році дозвіл, в 1852 році розпочали будівництво. Кошти збирались народним способом: посланці розійшлись по різних містах – Одесі, Києву, Херсону й інших. Управителю Юковському поставили умову – дозволять це будівництво, якщо буде побудована ще й православна церква. Хоча вже існували й Свято-Троїцький храм, і Червона церква.

Парафіяни католицького віросповідання побудували своїми силами православну Петропавлівську церкву, тому що Юковський відмовився, спираючись на брак коштів.  А недобудовані стіни свого, католицького костелу, захистили від опадів і руйнування снопами і т.п. І тільки після закінчення Петропавлівської церкви одержали дозвіл на продовження будівництва костелу.

Весною 1878 року композитор П.І. Чайковcький одержав від родини фон Мекк, тодішніх власників маєтку, запрошення приїхати  до Браїлова, яке прийняв із задоволенням. Йому і вдалось вплинути на прискорення побудови костелу. В листах до дружини підприємця Н.Ф. фон Мекк попросив: «Нельзя мешать людям молиться по какому бы то ни было обряду. Вот почему я весьма прошу разрешения, а так как не решается ксендз беспокоить Вас просьбами, то я беру на себя смелость просить перенести экологическое строение, мешающее костелу, в другое место».

Композитор допоміг побудувати дім для паломників, який мав 76 ліктів висоти і 21 лікоть ширини.

В 1879 році католицький храм із всіма спорудами було добудовано. «Новый костел производит благоприятное впечатление», – писав П.І.Чайковський.

В 1911 році 29 червня епископ Леонгін Жарновицький із Житомира освятив його. Храм названо іменем Пресвятої  Трійці, тому що попередній (монастирський) був під тим же покровом.

Храм став найвищою будівлею Браїлова. Храм з високою дзвіницею, візантійськими вікнами віддзеркалювали води річки Рів, що омивала пагорб, на якому був розташований костел. В середині храму було гарно і урочисто, стояло п`ять мармурових вівтарів: два при вході, три – в глибині. В центральному вівтарі – чудотворна статуя Ісуса Назарянина. Після закінчення служби статуя закривалась образом Святої Трійці. З правого боку була статуя  Йосифа і Діви Марії. З лівого – ікона Матері Божої з сином на руках. Через вітражі вікон сонце різнокольоровим промінням осявало віруючих і біло-голубу мармурову підлогу. На стінах було 14 мармурових барельєфів-стацій Хресної дороги, виконаних настільки майстерно, що легко читалися емоції кожного персонажу. Глядач надовго зупинявся біля кожної стації.

На другому поверсі будівлі розташувались хори, де встановили орган. Акустика храму допомагала його чудовому звучанню. Звуки линули  до світло-небесного купола…

Віруючі знову заповнили костел. Вони приходили в такій кількості, що Н.Ф. фон Мек зверталась в листах до П.І.Чайковського, щоб він своїм авторитетом підказав людям, що треба відвідувати служби і в православному храмі.

Ксензи  мали свій будинок, господарство. Для відвідування хворих користувалися власним гужовим транспортом.

 Люди звертались до священиків за порадою, втіхою, допомогою. Одужавши, приносили до вівтаря металеві  і воскові пластини з зображенням тих частин тіла, які видужали після молитви до Ісуса Назарянського.  Біля вівтаря залишили навіть два костилі чоловіка, який роками не обходився без них, а після молитви вийшов із храму уже на своїх ногах.

До Браїлівського санктуарію з`їжджались тисячі паломників, щоб припасти до ніг Ісуса і випросити благодать здоров`я. За підрахунками священика Шнарбаховського, за рік «prszeszlo 40000 pielgrzymow przycte, powato do stolu Panskiego zasilajac sie chlebem Anielskim u stop Pana Jezusa Braiwskiego» («Kalendarz Brailowski» 1913 rok).

Паломники влітку спали просто неба на траві біля храму. А коли було холодно, то парафіяни прихищали у власних господах тих, кого не вміщував будинок паломників,. Мешканці Браїлова за власною ініціативою привезли  волами граніт з Гнівані і обнесли територію костелу кам`яним муром, що стоїть і понині…

Безодня

У 1871-72 роках землю і маєток села Демидівка Карл фон-Мекк продав Лупаніну – генералу кримської війни 1853-56 рр. Той віддав Демидівку дочці Параскеві, яка мала крутий характер, проте була вмілою господинею.

Будинок поміщицької садиби, зведений на південному березі річки Рів, при ній наче відродився. Палац мав три поверхи, широкі вікна, велику кількість кімнат, дзеркальні вітальні. Біля будинку знаходився прекрасний сад, оранжерея. В село від нього було перекинуто чотири мости.

Гості любили навідувати поміщицю. Так, одного разу приїхала дівчина – родичка Параскеви, і познайомилась із сином приятеля поміщиці. Молоді люди сподобались одне одному і домовились про одруження. Шлюб вирішили взяти в церкві Покрови Пресвятої Богородиці, тут же в Демидівці. Зіграли весілля – безмежне щастя огорнуло молодих, свідків і господиню. Параскева подарувала молодятам фільварок, який вирішили оглянути по дорозі в Браїлів.

Кортеж рушив у Козачівку. Дорога проходила берегом річки. А недалеко від дороги з давніх-давен стояла криниця з холодною водою, яку народ називав Безоднею. Але люди криниці не минали, бо вода зцілювала хворих на запалення, малярію.

Коли кортеж наблизився до криниці, коней щось сполохало, рвонуло вбік. Бричка перевернулась, і молода пара впала у воду. Падали разом, бо вельон нареченої обвився навколо молодого.

Підбігши до криниці, люди побачили лише чисту і спокійну воду, поверх якої плавав вельон.

Володимир Кушнір

ІІ

Зв’язують з Безоднею ще один випадок. Повертався з Браїлова додому селянин. Їхав від гостей і був напідпитку. А може й добре п’яний. Під’їжджаючи до криниці, зупинив волів, зліз з воза і нахилився попити води. Воли, які до цього ледве повзли, збуджено рушили за господарем. Безодня прийняла їх разом із селянином.

Трапляється, що перехожі можуть почути з криниці рев волів і крики господаря : «Цоб! Цабе!»

А один чоловік розповідав, що навіть чув голос: «Чоловіче, чого пішки? Сідай на воза, підвезу!!!»

Прірва

Біля Браїлова є місцевість під назвою Прірва. Пов’язують із нею долю того племені, що заселило нашу землю першим.

Люди мало чим відрізнялись від сусідів. Як і ті – ловили й об’їжджали диких коней, полювали, рибалили, вирощували просо, займалися бортництвом. Та мали вони те, чого не було ніде і ні в кого. Жінки племені були настільки гарні, що з їх красою могло сперечатися лише небо. Були настільки сильні, що жоден найсильніший чоловік не міг змагатися ні з однією з них. І жінки не старіли – вони були безсмертні!

Поряд, в Прірві, жив Бургак. Так його назвали люди. Він бурив ґрунт і повністю ховався в ньому. Міг проникнути у найменшу тріщину в землі, притягнути будь-що своєю викинутою зненацька рукою. Ця істота ні на кого не була схожа, бо постійно змінювала колір, форму, розмір.

       Бургак не будував собі житла, від холоду і спеки ховався в глибині землі. Він не займався  господарством, бо в лісах і на болоті було безліч звірів. При бажанні просто витягував довжелезний пагін-руку, до якої прилипала і втягувалась навіть дуже велика звірина. Всі залишки своїх обідів Бургак ховав у ґрунті. І в наш час можна знайти чимало скам’янілих кісток. Вони таких розмірів, що можна здогадатись: потрапляли йому носороги або й мамонти.

     Людей Бургак не чіпав. Траплялося, що зникали чи то корова, чи то кінь, але люди не переймалися такою втратою – тварин, риби було вдосталь.

    Надовго не залишав Бургак Прірву. На її прямовисній стіні він находив собі розвагу: спостерігав, як жили люди. Дуже був гордий собою. Люди змінювали форму лише тоді, коли виростали з дітей, витрачали багато часу, щоб добути собі їжу. Та було в них те, чого він не мав: їх життя змінювалось. А в нього: поїв-поспав...

Вирішив Бургак створити своє плем’я. Але щоб створити хоча б сім’ю, треба знайти собі подібних. А таких світ не бачив, ніде більше не було.

Отже, треба одружитися з жінкою. Та до якої не сватався – всі сміючись відказували, що вже мають наречених.

Вичікував... Підглянув, як одна дівчина тужила за загиблим на полюванні нареченим. Пристав до неї, та так настирливо! Відмовила. Образила.

І задумав Бургак помститися людям…

Щороку, на День весняного рівнодення, всі від малого до великого святкували День повнолітніх. Ними ставали юнаки та дівчата, які досягли шістнадцяти років. Вони показували всій громаді свої уміння та заявляли про місце, яке хотіли б займати в житті племені. Оприлюднювали свої симпатії один до одного незаміжні хлопці і дівчата.

   На вигоні, який з колись великого яру перетворився на плоску долину, з двох  боків оточену високими схилами, зібралося все плем’я.

   Старійшини зайняли  центр долини. Один схил заповнили хлопці, протилежний – дівчата. Далеко в глибині, подалі від усіх очей – винуватці: шістнадцятирічні хлопці і дівчата. Вони були озброєні, серйозні, тамували хвилювання.

   Молода частина племені затіяла гру: хтось з хлопців чи дівчат скочував колесо з горба і викрикував ім’я того, з ким було змовлено. Як тільки ловив хтось колесо, він повертав його і залишався вже на іншому горбі...

   Через деякий час на схилах сиділи молоді пари. До новостворених пар приєднались сім’ї з дітьми.

   В центр рушила колона лучників в супроводі ряжених – дорослих, жінок і чоловіків. Вбрані дивно, по-чудернацьки: жінки  – в чоловічому одязі, чоловіки – в жіночому. Вимазані сажею, охрою. Скакали на палках, мов на конях, перекидались, бились, кривлялись. Цим дорослі показували, що час дитинства минув і те, що було дозволено дитині, дорослим робити дико.

    Ряжені приєднувались до глядачів.

    Коли в центрі стали лучники, розділились на групи, натягували тетеву… Коли стріли були пущені в бік лісу, то це означало, що в племені будуть мисливці, якщо стріли пускали в степ – будуть ловити коней, вирощувати просо, якщо в води річки – будуть рибалки.

    На цей раз не пускали стріли в небо, а тому обличчя людей засяяли радісно, – не було тих, хто хотів би покинути плем’я заради інших земель.

   Благословили дітей, вже дорослих, самостійних у вибрану ними сторону...

    Спокій розірвала страшна звістка: Бургак захопив всіх. Він хоче їх перетворити на собі подібних!

     Затужили матері. Їх горе було безмежне: Бургак не хотів віддати дітей. Але серця жінок, найпрекрасніших жінок Землі, були в руках Бургаки. І почав потроху повертати діток: за першу групу віддали жінки свою вроду, за другу – силу, за третю – безсмертя.

     І ти, сильний, дужий, при зустрічі із старою, змарнілою жінкою не відвертайся, постався до неї з повагою: перед тобою Мати, яка молодість, силу, життя віддала, щоб жили її діти…

     …Прірва стоїть, як стояла. Переказують: молодий пан, який гостював у Н. фон Мекк, проїжджав повз Прірву на бричці. Невидима сила рвонула коней з бричкою. Зникли коні, зник пан. Знайшли лише колеса. Лежали довго… Потім і їх не стало…

                                                                                                  (Записано зі слів О.М.Фалько)

«Не лицарі казкові…» 

«Не лицарі казкові, не антеї,                                                                                                            Звичайні люди, отакі, як ми,                                                                                                     Безстрашно кожну п`ядь землі                                                                                                     Звільняли від фашистської чуми»
 

В багатодітній селянській родині Задойко Ульяна та Марії під вечір, коли молоді дівчата та парубки збираюся ворожити, щоб хоча б краєчком ока зазирнути у своє майбутнє, яке, як казали старі люди, відкривається лише на свято Андрія Первозванного, народився хлопчик. «Задойко Андрій  Ульянович, 13 грудня 1914 року народження», – зробили запис  в господарській книзі.

Хто міг тоді знати, яка доля випаде не тільки цьому хлопчику, народженому в рік початку Першої світової війни, але й цілому поколінню людей, народжених за три-чотири роки до більшовицької революції  1917 року і до 10 років по­тому?

Лихоліття громадянської війни 1917-1921 років, голодомори 1927-1928, 1932-1933 років, Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, голод 1947 року, від­будова зруйнованої війною економіки СРСР у післявоєнний час… Це вимагало від людей концентрації неймовірних зусиль, щоб все витерпіти, пережити і вижити, не злама­тися під тягарем величезної ноші, покладеної долею на плечі цих молодих людей. Треба  було зберегти свою людську гідність, не розгубити доброту та вміння відчувати чужий біль як  свій власний,зберегти у вогні пожеж дар, даний Господом Богом – безсмертну душу і безцінне життя. І не лише своє, але й життя тих, хто знаходився поруч, хто потребував допомоги.

Влітку 1941 року проти танкових дивізій вермахту, які пройшли бойовий вишкіл у Західній Європі, було кинуто недосвідчених і фактично беззбройних молодих солдат Радян­ської Армії, щоб любою ціною затримати хоча б на день просування гітлерівських військ в напрямку Москви . У вересні 1941 року Радянські війська, в яких воював Задойко Андрій Ул`янович  героїчно боронили місто Київ. Але, затиснуті до прибережної смуги річки Дніпро у київські плавні, без достатньої кількості набоїв, продовольства, медикаментів, без засобів зв`язку, 600 тисячна армія, якій Верховний Головнокомандувач Радянської Армії Сталін Й.В. не дав наказу про відступ за річку Дніпро і наказав любою ціною захищати м.Київ, після двох місяців виснажливих та кровопролитних боїв потрапила  в по­лон.

Багатьох із захисників Києва було розстріляно, відправлено в концентраційні табо­ри, близько 20 тисяч  відправлено в м.Вінницю, де поблизу с.Коло –Михайлівка  Вінниць­кого району, неподалік Чорного лісу знаходився табір військовополонених  радянських воїнів, які щодня під пильним наглядом військ охорони СС будували в гранітній скалі на глибині до 30ти метрів бункер та обслуговуючі приміщення для самого фюрера третього рейху Адольфа  Гітлера.

Кожен день фашисти розстрілювали сотні знесилених голодом і важкою виснажли­вою працею радянських солдат, де їм подільська земля ставала братською могилою. Вирва­тися з лабет смерті було неможливо.

Але, як не косила смерть людей, що падали немов трава, все ж таки одиниці з них через щасливий збіг обставин залишалися живими. Так сталося і з рядовим Радянської Армії Задойко А.У. Він знав тутешні ліси, як свої п`ять пальців, і дійшов додому, і постукав у вікно рідної хати…

На той час по річці Рів було встановлено кордон між фашисткою Німеччиною та її сателітом у війні фашисткою Румунією, а тому мати  Задойко Марія Василівна відправила свого сина Андрія вбрід  через річку в с.Козачівку, де проживав його дядько. Дядько дав румунам чвертку горілки, яєць і сала і сказав, що це повернувся додому хворий син.

В березні 1944 року після визволення с.Браїлів Задойко А.У. був мобілізований до лав Радянської Армії. Але в зв’язку з тим, що не загинув колись під Києвом, а поранений і знесилений був захоплений в полон, і після втечі з концентраційного табору під м.Вінниця знаходився на окупованій території,  був направлений в штрафний 838й стрілецький полк, де повинен був «искупить свою вину перед Родиной кровью» . Після поранення у бою з серпня  1944 по лютий 1945 року воював в 256 стрілецькому полку польовим телефоніс­том. З лютого 1945 року по липень 1945 року воював у 715 стрілецькому полку стрільцем.

В роки Великої Вітчизняної війни Задойко Андрій Ульянович був двічі поранений, воював під м. Київ, в Карпатах, брав участь в боях у Польщі, Угорщині, форсував останній водний рубіж перед  м. Берлін річку Одер в Німеччині, брав участь в штурмі  Берліна і своїм штиком розписався на колоні зруйнованого Рейхстагу, зустрічав війська союзників американців і англійців на річці Ельбі, а після оголошення капітуляції фашистської Німеч­чини 9 травня 1945 року ще до 15 травня  1945 року приймав участь в боях під м.Прагою,  де через радянську окупаційну зону з боями пробивалися  в англо-американську зону недоби­ті фашистські танкові групи, де був виписаний та повернувся після війни додому. За період війни був нагороджений двома орденами  Слави 2 та 3 ступеня, медаллю «За відвагу», медаллю «За Победу над Германией».

Все своє післявоєнне життя він не любив розповідати про війну, хоча деколи роз­повідав, що найбільш важкі враження про війну в його пам`яті залишилися після рукопаш­них боїв з фашистами, коли радянські солдати з його полку вривались в фашистські траншеї.  Там в короткій і смертельній боротьбі націлені на тебе очі тих, кого ти мусиш убити, щоб вижити; від фізичної і душевної напруги у рот і немає слини, а язик стає дерев`яним і перестає тебе слухатися, прилипає до піднебіння, і нікому не відомо, хто ви­живе і кому не пощастить на цей раз;  коли відчуваєш спиною підтримку свого бойового товариша, коли крики і зойки поранених, помираючих ще довго лунають у твоїй голові; коли вночі сняться очі твоїх загиблих побратимів, які вже ніколи не повернуться…

                         (Із спогадів браїлівчан записано учнями Браїлівської ЗОШ, 2009 рік)

Трикутник Благодаті

В наш час мало знайдеться людей, які не уявляли б «Бермудський трикутник» як місце на Землі, що має страхітливу, ніким не пояснену властивість поглинати людей з літаками, морськими суднами…

Менше людей знає про «трикутники Благодаті», які можуть створювати люди. Один з таких трикутників мало і наше місто Браїлів. Розміщені тут три храми складали великий трикутник, в якому було відмічено багато чудес. На превеликий жаль, несвідомо збудований, він був свідомо зруйноване «нечистою силою». А будувався ж не один десяток років…

…З приходом царської влади костел з монастирем перейшли до православної  конфесії.

Католики власними силами збудували новий католицький храм.  

На запрошення володарів Браїлова – родини фон Мекк – в містечку поселилось багато євреїв, які збудували синагогу (тепер це приміщення займає швейна фабрика)…

Ці храми були діючими, і молитви людей різними мовами, різними обрядами доходили до Всемогутнього. Згадують, що саме тут зі свердловини діставали цілющу воду, повітря  порівнювали з свіжим морським повітрям Одеси – у людей на території трикутника проходила задуха.

Як святково змінювалось місто, коли тисячами звідусіль приїздили віряни. Збирались люди, слухали лірників – частих гостей міста. Працювали заводи, і не один…

А які ярмарки тут були! Шкода, що Гоголь не відвідав їх. Тоді б побачив, що були вони не менші, ніж в Сорочинцях!

Євреї були вмілими майстрами, їх вироби славились і швидко розкуповувались. Гончарі, ковалі, кожум`яки з навколишніх сіл доповнювали містечкових крамарів. Вишивки, плетіння, розшиті бісером корсетки, що шили монашки… А храми з трьох боків, розписані відомими малярами, творили в душах відчуття піднесення і радості…

Коли змінили царську владу на радянську, в якої були девізи: «Мы старый мир разрушим до основанья…», «Бога – нет!», –  храми і священики тяжко постраждали. Будови – це важливі об`єкти. Тільки не одразу збагнула нова влада, що віра в Бога не в храмі, а в Людині. Влада знищила панів, поміщиків, господарів (куркулів). Та залишились ті, що знали: вони – Люди.

Час ішов, і прийшли на зміну відкритим атеїстам ті, які самі назвали себе надлюдьми, напівбогами… Так не стало «трикутника Благодаті». Дозволили служити тільки в монастирі і в костьолі…

«Напівбоги»  в Браїлові

«Нема більшої рідні,  як жиди одні…»

З творчості браїлівчан  

Фашисти зайняли Браїлів 17 липня 1941 року. Сталося так, що багато людей не зуміли виїхати з міста. Так, останній призов сімнадцятирічних юнаків Жмеринського військомату німецькі війська зупинили біля с. Потоки, і хлопці повернулись по домівках.  Додому також повернулись біженці – мешканці містечка, колони яких були обстріляні німецькими літаками. А були й такі, що не покинули свої оселі через хворих, старих, яким несила була іти в дорогу. Їх, беззахисних, не могли залишити близькі, і прийняли рішення розділити долю немічних рідних.

Входячи в місто, німецькі солдати перевірили дію своєї зброї на цивільних: п`ятнадцяти перехожих, які перші зустрілись на дорозі… Річка Рів стала кордоном. Приїхав німецький комендант і поліція, було встановлено «новий порядок». На будинках, де жили православні, намалювали «†», де жили католики – «†», а де жили євреї – «۞». В обов`язок всіх євреїв вводилося носити на спині і грудях таку саму шестикутну зірку – «щит Давида», і напис «юда».

Щоденно жителі Браїлова виходили за рознарядкою коменданта на роботи. І не було дня, щоб додому вони повертались у тому ж складі: то німецькі солдати, що проїжджали повз колони, влаштовували стрільбу,  то поліцаї пристрілювали знеможених, замучених працею і голодом.

Щодня поліцаї відводили по одному чоловіку з гетто для «розмови з Графом», німецьким офіцером вищого рангу. Повертався після розмови чоловік  ледь живий, побитий. Для того, щоб привезти Графу воду, у воза запрягали братів Коганів – поліцай Баластин жалів коней.

Раз у місяць мешканці гетто, євреї, одержували «замовлення» від Ортскомендатури з умовою: якщо воно не буде виконане до вказаної дати, всіх розстріляють.

Ось одне з цих «замовлень»: 10 золотих дамських годинників, 12 золотих браслетів, концертний рояль для офіцерського клубу, 2 автомашини, 3 тонни бензину…

Але як єврейська община, стиснута заборонами під страхом розстрілу виходити з міста і спілкуватись з українськими і польськими мешканцями, могла все це дістати?.. Проте листопадові і грудневі «замовлення» були виконані… Не змогли зробити наступні…

З давніх часів в центрі Браїлова існував базар (зараз  Сквер Забаштанського). Біля сучасної газконтори знаходився стовп, на якому висів залізний диск  автомашини, в який час від часу били. Євреям заборонено було вільно відвідувати базар, але на 10 хвилин після дзвона металевого  диску їм дозволено було вибігти з гетто на базар і за ударом в колесо – утекти з базару. Комендант Крафт влаштовував собі розвагу. Через 4-5 хвилин бив у колесо – «знак відбою», а його помічник поліцейський Ладога шлангом бив людей, які вибігали з покупками, і мітив так, щоб розбилися куплені яйця, молоко… Потім оголошувалось, що це був помилковий сигнал, і все повторювалось… Достойна «забава» «надлюдини»!

Особливо лютував загін поліцейських з Літина. Зачинялись у домівках  і боялися показатися на вулицю всі: євреї, українці, поляки. Ударами ніг вибивались двері, а через деякий час з хати виходив поліцай, дублянка якого була помітно роздута награбованим…

Коли в лютому єврейська община не змогла виконати «припис», її вигнали довбати землю, щоб викопати яму – свою майбутню могилу.  Браїлів оточили поліцаї і гестапівці. Кожен поліцай одержав наказ обійти два-три єврейські помешкання, вигнати людей  на базарну площу. Тих, хто не зможе йти  –  заколоти штиком, без галасу. Перевірили списки. Триста чоловіків і їх сім`ї залишили для обслуговування германської армії. Головним чином це були кушнірі, шевці, чоботарі. Всім іншим оголосили про розстріл…

Колону повели до заздалегідь викопаної  ями. Туди пригнали з десяток селянських возів. Людям наказали роздягнутись догола. Їх одежу скидали на вози, потім перешивали і продавали в крамниці, яка стояла на місці будівлі сучасної  пошти.

Щоб тіла убитих людей рівномірно падали в яму, через неї поклали кладку з дощок. На кладку заганяли роздягнутих смертників,  і кулеметна черга обривала їх життя і останні муки…

Біля ями чергували поліцаї, які добивали тих, хто був поранений і намагався вилізти. Яму не засипали. Чекали колону євреїв з сусіднього Межирова. Три доби, як казали місцеві мешканці, звідти лунали стогін і хрипи.

Окрім залишених у місті трьохсот чоловіків ще більше сотні вийшли з тайників. Для них було відведене гетто – колишній заїзд (на місці якого зараз побудований торговий центр). За ним колючим дротом обгородили майдан, на який загнали колону з Межирова. Люди стояли напіводягнені під відкритим небом і чекали розстрілу.

Через три важкі роки, в 1944-му, Браїлів було визволено. Багато воїнів, наших хлоп`ят, братів, батьків поклали своє життя, штурмуючи місто з вивіскою при вході: «Місто без жидів»… Проіснуй ще хвалений режим  оберменшів, яка б нова вивіска висіла поряд?..             

Із спогадів мешканців Браїлова: Поляна Йосипа, Леоніда Терлова, Василя Гросмана, Оскара Шмар`яна.

_____________________________________________________________

*    Обермеши (надлюди) – цим терміном позначають сильну особистість, чия воля, бажання і дії не підкоряються законам. Обермеш вважає себе вправі вирішувати долю як окремої людини, так і цілих народів. Біблія визначає їх як людей, що йдуть каїновим шляхом.

Творці Священного Писання вчили, що треба розрізняти зло, яке твориться людьми «по молодості» і навіть в результаті тваринного інстинкту, і зло, що твориться свідомо, як «інтелектуальне відкриття». В цьому полягає різниці між «обермешем»-комендантом Крафтом і поліцаем-«унтермешем», який запрягав земляків замість коней.

Є велика різниця між суспільством з його недоліками і суспільством з його холокостом і геноцидом, з юридично мотивованим  людоненависництвом. Перше можна виправити, спрямувати до розвитку, прогресу. Друге підлягає докорінному знищенню.

                                               

Остання надія

Морозна лютнева ніч. Поліцаї і гестапівці оточили Браїлів. Перед світанком розпочали різанину – «першу акцію». Кожен поліцай обходив помешкання «щитом Давида», підіймав людей з постелей і напіводягнених виганяв на вулицю. Хворих, калік вбивали «без крику» штиками, фінками, прикладами.

О шостій годині мій почувся грюкіт прикладів у двері. В кімнату увірвалося двоє поліцейських:

   – Швидко на площу!!! Всі!!

   – Моя жінка хвора, вона не може піднятися!

   – Нам краще знати, що робити зі здоровими, а що з хворими!

Прикладами виштовхали батька надвір. Сестра Роза почала швидко вдягатися і через двері побачила, як один з поліцаїв заніс кинжал над матір’ю. Кинулась на захист, але її ударили прикладом по голові, босу і в легкій сорочці вигнали на мороз. Батько підняв Розу і допоміг дійти до місця збору – Торгової площі. Туди зганяли жителів Браїлова. Але дійшли не всі – багатьох було вбито по домівках.

Сім’ю бакалійника розстріляли біля його дому. Двоє поліцаїв «розіграли на парі», чи можна однією автоматною чергою вбити всю родину.

Півтори  години перевіряли списки. Триста чоловік з їх сім’ями залишили обслуговувати німецьку армію, інших повели на розстріл.

На чолі колони смертників пішли мій батько з дочкою і 16-річний хлопець, який приїхав з Києва до родичів – Оскар Шмар’ян. Люди йшли понуро, прощаючись із життям. Зненацька над колоною дівочий голос заспівав:                           

«Широка страна моя родная,

Много в ней полей, лесов и рек.

Я другой такой страны не знаю».

Це співала Роза, яка пробула у цей страшний ранок і мороз боса і майже роздягнена. Ноги у неї були вже майже відморожені.

Люди в колоні підтягнулися. Поліцаї шкірою відчули настрій бранців і наказали замовкнути, але пісня не стихла. Пролунало два постріли. Батько підняв мертве тіло доньки і півтора кілометри ніс його до місця страти.

Колона підійшла до виритої ями. Смертників розбили на групи. Першу групу примусили роздягнутися догола, а одежу скласти в кучу. Потім підвели до ями і заставили лягти на її дно. Лікар Гросман обережно опустив тіло доньки Рози в яму і почав роздягатися.

Із села під’їхало біля десятка саней, на які складали одежу розстріляних і відвозили на поліцейські склади.

Сталася заминка: молода дівчина Ліза Перкель відмовилась роздягатися, вимагала, щоб її розстріляли одягненою. Дівчину били прикладами, кололи штиком, але вона не підкорялася, а вчепилася в горло одному поліцаю. Коли той відірвав її від шиї, вона вгризлася в його руку. Поліцай закричав, йому на допомогу кинулися інші карателі. Гестаповці збили дівчину з ніг, але вона, звільнивши на мить ногу, щосили вдарила мучителя. Підійшов комендант Крафт. Ліза плюнула йому в обличчя.

Скориставшись метушнею – увага гестапівців і поліцейських була відвернута – Гехман сказав знайомій колгоспниці, яку колись вилікував, вивезти хоч одного.  Оскар Шмар’ян під купою одежі  був вивезений з місця страти. Він і розповів про все, що довелося пережити.

 «Акція» вже закінчувалась. В цей час до ями наблизився 80-річний старий зі згортком в руках. Це був місцевий гострослов і жартівник Хаім Арн. Вранці поліцаї не забрали його з дому, і чоловік до полудня просидів в погребі. А коли вийшов, побачив безлюдну вулицю. Йому сказали, що всіх розстрілюють за млином.

– Так я один залишився? Ні, я один не залишуся!

Схопивши свиток Тори, він прибіг до ями. Єдине, що випросив у поліцейських – лягти туди з Торою.

Це відбулось 12 лютого 1942 року…

Три доби, за згадкою місцевих жителів, незасипана яма колихалася, звідти було чути стогін і хрипи... Засипали її аж весною вапном. ..

Через півтора місяця відбулась друга «Акція». Більшу частину євреїв було розстріляно.

Крім трьохсот людей, залишених  в Браїлові, з погребів, підземних схованок вийшло ще чоловік двісті. Їм було відведено гетто.

Закони гетто були затверджені нелюдами:

1.     Мертвих з гетто не виносити, а закопувати там же і зрівняти місце.

2.     Якщо в будинку будуть знайдені хоч декілька грамів масла, м’яса, хоч одне куряче яйце – всю сім’ю розстріляють.

3.    Якщо народиться дитина – сім’ю розстріляють.

Близько трьохсот людей утекли в Козачівку, а звідти в Жмеринку.

У березні жандармерія Жмеринки видала німецькій поліції двісті сімдесят браїлівчан. Їх привели колоною в Браїлів і розстріляли біля тієї ж гранітної кручі.

У квітні в Браїлові було розстріляно всіх  євреїв.

У червні 1942 року біля в’їзду в Браїлів німці повісили плакат «Місто без жидів».

Єфим Гехман.

Видавництво ЙАД.

Вільнюс, 1993 р.

Кам’яні люди

Сталося це тоді, коли створений Богом світ був дуже юний. Спочатку порядку було мало, але молоді моторні парубки Сатурн, Юпітер і Сонце встановлювали його за дорученням Творця. Найвправнішим виявилось Сонце, його енергія освітила простір, і в цьому світлі все змінилося: Венера стала сліпучо-яскравою, комети розпустили шлейфи різного кольору і довжини.

Разюче змінилася Земля. Загорнулася в блакитну шаль, зазеленіла лісами, заблискотіла ріками, озерами. Кинули у світовий простір сонячні зайчики моря і океани. З’явились птахи, звірі, люди.

Космос занімів від захоплення, а Сонце розчулено заплакало. Деякі сльозинки впали на Землю. Одна така краплина могла наскрізь її пропалити, а пекельний жар розповзся б і випалив усе живе. 

Люди кинулися рятувати Землю. А були вони в той час не такі, як тепер, а кам’яні. Один за одним падали живі на пекельний жар. І хоч кам’яні, але плавилися, стікали вглиб, забираючи смертельні краплі з собою.

То був інший час, який пробігав не так швидко, як теперішній. Скільки тих кам’яних людей затуляли собою біду і як довго їм це вдавалося? Може, це тривало мільйони наших літ... Але містечко Браїлів стоїть на гранітній підошві, і ніхто ніколи не чув, щоб із надр землі в нашій місцевості виривався вогонь.

Ми не зроблені з кремнію. Нас може вбити не тільки вогонь, а й зле слово...

Так, стоїть от монастир, нагадуючи про тих, хто добровільно віддавав себе в рабство замість побратимів.

А на стелах записані прізвища браїлівчан-юнаків, які віддали своє життя за те, щоб над нами не знущалися вороги.

А ті, не прикриті від променів люди, яких кинулися захищати Землю від Чорнобильської радіації?

А сучасники, які стиснули зуби від глибокої образи, заподіяної «приватизацією», жили в голоді і холоді, вчили дітей, лікували, обробляли ґрунт, молилися до Бога за праведних і грішних? Вони пронесли естафету життя, вони захистили і захищають  його.

І хоч не з кремнію наші люди, але воля у них таки кам’яна.

«Браїлів стоїть на граніті, і люди на нім кам’яні», – сказав незрячий наш поет В. Забаштанський. Серцем побачив те, що не помітили ми, заглиблені в буденність.